КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ДОСВІДУ КОХАННЯ: ФЕНОМЕНОЛОГІЧНО-ДИСКУРСИВНИЙ АНАЛІЗ

Товпеко О.В.

Ключевые слова: , , ,


Рубрика: Общая рубрика

Библиографическая ссылка на статью:
Товпеко О.В. Концептуалізація досвіду кохання: феноменологічно-дискурсивний аналіз // Психология, социология и педагогика. 2012. № 2 [Электронный ресурс]. URL: https://psychology.snauka.ru/2012/02/192 (дата обращения: 01.11.2023).

Просмотреть статью на английском языке

Явище концептуалізації представляє собою малодосліджену область в психології особистості. На основі уявлень про семіотичну природу осмислення досвіду, дискурсивність психічної реальності (Р. Барт, Н.Ф. Каліна, Дж. Комбс, В.П. Руднєв, М.Л. Смульсон, М. Уайт, Дж. Фрідман, Н.В. Чепелєва та ін.) концептуалізація розглядається як системне узагальнення та перетворення смислів прожитого досвіду задля ефективної регуляції життєдіяльності особистості. Концептуалізація дозволяє схопити універсальні аспекти досвіду у поняттях, категоріях, концептах, які, поєднуючись системою зв’язків, утворюють особистісні концепції. Концепції особистості матеріалізуються за допомогою семіотичних мовних засобів, тобто у формі тексту. В свою чергу тексти, що набувають універсалізованих рис, абстрагуючись від конкретного носія, втілюються у дискурсивних практиках. В запропонованому дослідження представлено феноменологічний аналіз дискурсу кохання відповідно до схеми концептуалізації досвіду, іншими словами, розкрито узагальнену картину змістового наповнення текстів, що описують проходження кожного з етапів концептуалізації.

Концептуалізація відбувається в три етапи 1) первинне переживання досвіду (емоційно-оцінне проживання); 2) неконцептуалізаційне осягнення досвіду (утворення фрагментарних історій, образів, спогадів на основі досвіду); 3) концептуалізаційне осягнення досвіду (утворення цілісних теорій, концепцій, пояснювальних моделей). Кожен з цих рівнів розглядається у двох площинах: процесуальній та результативній.

На основі теоретичного аналізу психологічних джерел з проблеми осягнення, узагальнено, що психологічні особливості процесу та результату осягнення можна кваліфікувати за допомогою двох груп психологічних характеристик: якісних та динамічних. Динамічні характеристики визначають характер перебігу процесу осягнення за допомогою трьох діад критеріїв. Пара «впливовість – невпливовість» відображає інтенсивність, глибину досвіду на противагу відчуженості, ізоляції від нього (особливості проходження першого етапу осягнення). Діада «прожитість – непрожитість» досвіду свідчить про вичерпаність переживань внаслідок їх суб’єктного перетворення на відміну від збереження позачасової актуальності почуттів (другий етап). «Трансцендентованість» відображає психологічні особливості проходження третього етапу осягнення, на якому відбувається вихід за межі конкретики особистісного досвіду шляхом співставлення його з досвідом інших людей та універсальними категоріями буття задля виявлення єдності між суперечливими подіями й переживаннями прожитого. «Абсолютизованість» свідчить про інший спосіб подолання конкретики – відокремлення одних вражень досвіду від їхнього контексту та неправомірне поширення на інші, покладення одного принципу в основу інтерпретації всіх або більшості подій досвіду. У філософських термінах «трансцендентованість» – віднайдення «єдиного», «абсолютизованість» – виявлення «одного».

До якісних проявів результату осягнення належать «відкритість – закритість», «застосованість – незастосованість», «узагальненість – неузагальненість» досвіду. «Відкритість» досвіду свідчить про диференційне, когнітивно складне, ціннісне ставлення як до позитивних, так і негативних аспектів досвіду, гнучкість смислової структури особистісних концепцій. «Закритість» відображає заблокованість продуктів концептуалізації для вільного обміну смислами, фіксацію на окремих подіях минулого, що спричинює деяку ригідність особистісних концепцій і вибіркову налаштованість на позитивні або негативні події. «Застосованість» досвіду свідчить про втілення уроків, смислів, винесених з власного досвіду в ході його осмислення, корегування життя у відповідності з ними задля підвищення його ефективності. Полярною до них є характеристика «незастосованість». «Узагальненість» відображає оформленість обробленого досвіду в узагальнених змістах (смислах, висновках, керівництвах, концепціях), що забезпечують інтерпретацію подій досвіду й життя та пояснення їх сутності. «Неузагальненість» – відсутність перетворення досвіду на осмислений структурований особистісний «матеріал». З огляду на складну структуру процесу та результату осягнення закономірно постає питання про форми прояву досліджуваного феномену та адекватні йому способи дослідження.

Отже, представлений аналіз досвіду кохання передбачає узагальнене трактування особливостей (феноменології) дискурсу, що втілює опис-проживання цього стану (поняття «стан» використовується у контексті концепції динамічного кола онтологічних станів І.П. Манохи [5]), а також змістове наповнення кожного з етапів концептуалізації досвіду кохання.

Стан кохання є одним з найбільш складних, однак і найбільш специфічних. У рефлексивному дискурсі щодо його сутності знаходять відображення суперечки про відмінності між коханням і закоханістю (Х. Ортега-і-Ґассет), між дискурсом закоханого і ловеласа (Р. Барт) тощо. Завдяки проаналізованим відмінностям можна встановити, що дискурс суб’єкта, що переживає стан любові, має чіткі властивості, які охоплюють як специфіку сприйняття свого стану, так і спосіб мовлення, текстотворення. Розглянемо ці особливості в схематичному нарисі найбільш характерних особливостей.

Одна з ознак, що розмежовує раціональний дискурс того, хто осмислює кохання, але не перебуває в ньому, від того, хто дійсно переживає кохання, є характер самого дискурсу, що відображає нестримний ірраціональний стан. Мова йде про деяку атопічність, схильність до вислизання мовлення через тотальну підкореність образам та почуттям. Закоханий занурений у тканину слів-образів-почуттів і проживає цей стан під знаком «невимовності», «зверненості» і «переповненості» (Р. Барт). Мовлення того, хто кохає, блукає, намагаючись охопити, освоїти іншого, вказати, що саме в ньому так співпадає з моїм бажанням, але воно не в силах цього зробити, оскільки закоханий не здатен обґрунтувати своє бажання. Саме тому мовлення набуває рис тавтологічності: «я кохаю тебе, тому що тебе кохаю» [2, с. 173]. Таке безмежжя фантазмів, яке перебуває під владою «пустого слова» постійно опирається своєму схопленню та осмисленню, що водночас створює специфічну неструктурованість уявлень про кохання, з одного боку, та варіативність способів його осягнення, з іншого. Р. Барт вказує на те, що саме така глибока підкореність «Я» Закоханого силі і невимовності почуття відрізняє його від Ловеласа – того, хто лише підлаштовується і копіює світ переживань кохання. Дійсно, відтворити та симулювати вир, який не підвладний здоровому глузду засобами раціональності неможливо: «Рефлексія… дозволена, але поскільки вона в той же час залучається в колообіг образів, то ніколи не стає рефлексивністю» [там же, с. 273]. В якості висновку, можна зазначити, що саме така влада Уявного, яка бере внутрішній світ закоханого, а разом з цим і його мовлення у полон, і є сутнісною відмінністю переживання любові. Адже кохання говорить іншою мовою, в якій відбувається «героїчна загибель логічних процедур, непристойність нерозумності…» [там же, с. 173].

Іншим поглядом на аналітику кохання є розрізнення закоханості і любові, що ґрунтується на відмежуванні пристрасті від глибини почуття спорідненості між людьми. Так, Х. Ортеґа-і-Ґассет центрує розуміння почуття любові на неперервності і постійності. Відмінність між коханням і закоханістю він окреслює так: «… любов не постріл, а неперервна еманація, духовне випромінення, що виходить від закоханого, і спрямоване до коханого. Течія, а не удар» [6, с. 47]. Як і Р. Барт, вказуючи на характерне для кохання цілковите бажання, яке становить головний зміст «марення» закоханого, Х. Ортеґа-і-Ґассет уточнює, що цей потяг є не ірраціонально-примхливим, а виступає проявом спорідненості душ, зв’язку, який неможливо побачити і який, по суті, є нездоланним інтересом і зацікавленістю життям і долею коханого – «ствердження існування об’єкта» [там же, с. 54]. Таким чином, любов проявляється у незмінності та протистоянні усім зовнішнім впливам, що підштовхують до зради, відволікання, відмови від стійкого і божевільного захоплення. Х. Ортеґа-і-Ґассет вказує, що на противагу закоханості, завдяки якій душа збіднюється, кохання навпаки допомагає осягнути реальність як таку, її достеменність. Він також, на відміну від Р. Барта, вказує на нетотожність кохання і бажання. Кохання навпаки долає бажання у прагненні добра своєму об’єкту, у прагненні досягнення його довершеності.

Наступний спосіб структурування стану кохання є поділ за ознакою часу на дискурс того, хто переживає, і того, хто прожив стан любові. Завершення стану описується у літературі переважно як постлюбовна «калькуляція», «економіка» любовних втрат та переваг, що кристалізує «фігуру нестачі», яку за словами Р. Барта, можна описати загальною формулою «він/вона не відповів/ла моєму бажанню». На місці «пустого слова», за словами метра постмодернізму, постає «Драма розбитого серця», «фігура Болю» [2].

Мовлення того, хто пережив стан кохання, набуває рис від’ємності: те, що не вдалося промовити перед обличчям коханого тепер набуває ознак самостійних знаків, символів, Причин. Незадовлене мовлення, невисловлені почуття намагаються подолати своє забуття промовлянням тепер, хоча і не в присутності партнера, а наодинці. А тому потребують бути компенсованими особливою значущістю своїх слів. Це означає піднятися до влади причинності і закону. Р. Барт описує поетапний процес відчуження: «Спочатку я розмірковую про наші відносини перед самим іншим – але, можливо, і перед повіреним, від другої особи переходячи до третьої. А потім від третьої переходжу до форми невизначено-особової: я розробляю деякий абстрактний дискурс про кохання, деяку філософію цього предмету, підводячи своє базікання в ранг узагальнень» [2, с. 294]. Таким чином, на думку Р. Барта, відбувається осягнення досвіду кохання, яке описується ним як оформлення у чіткі канони причинності фігур незадоволеності, нестачі, від’ємності. Однак це не означає цілковиту негативність завершення кохання. Як стверджує Х.Ортега-і-Гассет, «лише псевдокохання залишає в душі тільки гіркий осад підміни, спогади про те, як воно зникло» [6, с. 63]. Справжнє кохання, за його логікою, триває незмінно.

Інші можливості завершення досвіду зумовлені тим, що мовлення того, хто пережив кохання, стає подвійним, воно веде ніби діалог між двома часами – минулим і теперішнім: промовляє до минулого, що було занурене у почуття, і теперішнього, яке його втратило. Ці мови перегукуються і порівнюють одна одну, намагаючись у цій ворожій боротьбі встановити, хто правий: ірраціональна цнотливість і довірливість почуття чи обачливість вивіреного глузду. Суб’єкт в такий спосіб тримає в своїх руках терези, на яких внаслідок внутрішньої роботи осягнення досвіду встановлюється його буттєва сутність і значення, що має вирішальне значення для зустрічі з майбутнім.

І зрештою, останній у переліку спосіб структурування досвіду кохання полягає у визначенні дискурсу того, хто не переживає стан закоханості, але прагне сформувати уявлення про нього. Так, останній максимально відкритий для дискурсів інших: вони насичують його прикладами, інформацією для осмислення. Таким чином, той, хто не кохає, але готує себе до почуття, несе у мовленні авторитет «знання», адже коли людина не переживає любові, їй все одно є що сказати про це почуття, оскільки вона «знає». Це відбувається подібно до того, як готують себе до справи або професії – суб’єкт несе в собі досвід та настанови значущих інших.

Іншою особливістю виявляється своєрідна емоційна «байдужість» до тексту. Так, дискурс того, хто прагне сформувати уявлення про кохання, мінімально персоніфікований, він вільний від свого «Я», яке стало би вразливим, якщо виступало би головною діючою особою. Безособовість розв’язує не-закоханому руки у побудові уявлень та розрахунку варіантів – як ідеальних, так і найбільш песимістичних. Текст не-закоханого підвладний його бажанню – суб’єкт може побудувати його за будь-якими законами, він будує його як письменник, під владою якого сценарій.

Характерною є також деяка інструментальність мовлення, адже воно шукає засобів для досягнення максимального успіху, найоптимальнішого сценарію, щастя, врешті-решт. Воно мислить формулами, текст перетворюється на внутрішній канон правил і зразків, збірку керівництв для дії, засобів для… «Поети споконвіку прикрашали його [кохання] своїми косметичними засобами, наділюючи при цьому дивною, безпредметною реальністю, від чого ще не відчувши кохання, ми вже знаємо, про нього розмірковуємо і готові себе йому присвятити, як якомусь виду мистецтва або ремеслу» [6, с. 63]. Отже, таке мовлення сповнене фігурами-інструментами: «що необхідно для…», «що знищує кохання», «що призводить до невдачі» і т.д.

Отже, інструментальне, категоричне та схильне до оцінок мовлення свідчить або про відсутність проживання досвіду кохання, або про «недосягнення» ним статусу онтичного стану. Іншими словами, досвід кохання, будучи прожитим, вимагає, закликає суб’єкта до свого осягнення як, з одного боку, однієї з універсальних сутностей буття, а з іншого, найінтимнішої і найпотаємнішої його складової. Тому унікальність подібного досвіду завжди постає перед суб’єктом обличчям до обличчя, роблячи неможливою задовільність стереотипних узагальнень. Так, Х. Ортеґа-і-Ґассет з цього приводу зазначає «Є два типи теорій про кохання. Один з них складають пересічні уявлення, загальновідомі істини, що не витікають з реальності матеріалу, який наводиться в якості доказу. Інший включає більш глибокі погляди, що ґрунтуються на особистому досвіді» [6, с. 71].

Таким чином, ставлячи за мету пошук єдності між способом переживання стану та способом його осягнення, ми створюємо певну карту сутнісних ознак досвіду кохання. Внаслідок теоретичного аналізу поставленої проблеми, можна виявити найбільш визначальні мітки-орієнтири, які окреслюють його динаміку проходження його етапів. Так, перший етап первинного переживання стану кохання можна диференціювати за мірою «впливовості» досвіду кохання (поняття «впливовості» наразі інтегрує уявлення про відмінність кохання від закоханості та псевдокохання, встановлені на основі теоретичного аналізу).

«Впливовість» стану кохання, згідно з теоретичним аналізом передбачає:

  • поглиненість, інтенсивність, захопленість силою стану;
  • унікальність, багатозначність, невимовна глибина стану;
  • нестерпність стану, божевілля, ірраціональність.

«Невпливовість» досвіду кохання може бути описана такими характеристиками:

  • мінливість, нестабільність почуття, підвладність його впливу зовнішніх факторів;
  • спрощення, стереотипність, узагальненість, схематизованість стану;
  • раціональність, контрольованість почуттів.

Характер завершення визначає спосіб означення висновків досвіду. Цей етап передовсім зумовлений вичерпаністю почуттів або ж збереженням їх актуальності. Подальший вихід із досвіду кохання можна узагальнено відзначити двома стратегіями: фіксація здобутків та фіксація від’ємності у досвіді. Перший спосіб розгортається у таких проявах:

  • фіксація на позитивному досвіді і повноті прожитого (вдячність);
  • осягнення сутності буття, досвіду, дійсності (набуття);
  • прийняття і «відпускання» прожитого (прощання і прощення).

Визначення позитивних, хоча і непростих, аспектів досвіду визначається у наступному:

  • фіксація на «фігурах нестачі» (Р. Барт), «гіркому осаді» (Х. Ортеґа-і-Ґассет) (незадоволеність);
  • неприйняття і пошук шляхів для страхування себе у майбутньому: «давати менше, щоб не розчаруватися знову» (втрата й уникнення повторення);
  • постлюбовна «калькуляція» втрат (звинувачення).

Характер подальшого осягнення прожитого досвіду постає як можливість двох шляхів: продуктивна концептуалізація на противагу фрагментарному осмисленню. В першому випадку спостерігаємо визначення впливу досвіду, виявлення його унікальності (пошук значення), побудову власної «теорії» кохання на основі прожитого (пошук сутності), інтеграція як набутого, так і втраченого (пошук сенсу). У другому випадку передбачаються неможливість осягнути вплив, універсальність та унікальність водночас (нестача значення) обмеження всезагальними істинами (дистанційованість від сутності), ізольованість прожитого від системи уявлень людини (утримання від сенсу).

Таким чином, здійснений аналіз узагальнює феноменологію дискурсу кохання в розгортанні етапів його концептуалізації. Отримані результати можуть бути застосовані як в галузі емпіричних досліджень з метою кваліфікації складових особистісних текстів, так і в сфері надання психологічної допомоги як спосіб поглиблення інтерпретації та розуміння дискурсу клієнта.


Библиографический список
  1. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика [Текст] / Р. Барт ; [пер. с франц. Г. К. Косикова [та ін.]. – М. : Прогресс, 1994. – 615 с.
  2. Барт Р. Фрагменты речи влюбленного [Текст] / Р. Барт ; [пер. c франц. В. Лапицкого]. – М. : Ad Marginem, 2002. – 430 с.
  3. Йоргенсен М. В. Дискурс-анализ. Теория и метод [Текст] / М. В. Йоргенсен, Л. Дж. Филлипс. – Харьков : Гуманитарный Центр, 2004. – 246 с.
  4. Калина Н. Ф. Лингвистическая психотерапия [Текст] / Н. Ф. Калина. – К. : Ваклер, 1999. – 283 с.
  5. Маноха И. П. Карусель: движение по кругу (К вопросу о потенциальной одаренности человека к любви и отчаянию) [Текст] / И. П. Маноха // Ars Vetus/ Ars nova: М. М. Бахтін ; [зб. статей / за ред. В. А. Роменця]. – К. : Гнозис, 1997. – С. 16–57.
  6. Ортега-и-Гассет Х. Этюды о любви [Текст] / Х. Ортега-и-Гассет // Эстетика. Философия культуры. – М. : Искусство, 1991. – 588 с.
  7. Рюриков Ю. Б. Любовь: ее настоящее и будущее. [Текст] / Ю. Б. Рюриков // Философия любви. – Ч. 1. – М. : Политиздат, 1990.
  8. Сартр Ж.-П. Аллюзия любви [Текст] / Ж.-П.Сартр, С. Бовуар. – М. : Алгоритм, 2008. – 368 с.

References
  1. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика [Текст] / Р. Барт ; [пер. с франц. Г. К. Косикова [та ін.]. – М. : Прогресс, 1994. – 615 с.
  2. Барт Р. Фрагменты речи влюбленного [Текст] / Р. Барт ; [пер. c франц. В. Лапицкого]. – М. : Ad Marginem, 2002. – 430 с.
  3. Йоргенсен М. В. Дискурс-анализ. Теория и метод [Текст] / М. В. Йоргенсен, Л. Дж. Филлипс. – Харьков : Гуманитарный Центр, 2004. – 246 с.
  4. Калина Н. Ф. Лингвистическая психотерапия [Текст] / Н. Ф. Калина. – К. : Ваклер, 1999. – 283 с.
  5. Маноха И. П. Карусель: движение по кругу (К вопросу о потенциальной одаренности человека к любви и отчаянию) [Текст] / И. П. Маноха // Ars Vetus/ Ars nova: М. М. Бахтін ; [зб. статей / за ред. В. А. Роменця]. – К. : Гнозис, 1997. – С. 16–57.
  6. Ортега-и-Гассет Х. Этюды о любви [Текст] / Х. Ортега-и-Гассет // Эстетика. Философия культуры. – М. : Искусство, 1991. – 588 с.
  7. Рюриков Ю. Б. Любовь: ее настоящее и будущее. [Текст] / Ю. Б. Рюриков // Философия любви. – Ч. 1. – М. : Политиздат, 1990.
  8. Сартр Ж.-П. Аллюзия любви [Текст] / Ж.-П.Сартр, С. Бовуар. – М. : Алгоритм, 2008. – 368 с.


Все статьи автора «olga tovpeko»


© Если вы обнаружили нарушение авторских или смежных прав, пожалуйста, незамедлительно сообщите нам об этом по электронной почте или через форму обратной связи.

Связь с автором (комментарии/рецензии к статье)

Оставить комментарий

Вы должны авторизоваться, чтобы оставить комментарий.

Если Вы еще не зарегистрированы на сайте, то Вам необходимо зарегистрироваться: